Галина Данильчук – хранителька історій старого Рівного

Не завжди ми отримуємо те, чого прагнемо, іноді нашій мрії передує довгий і тернистий шлях, який згодом приведе до заповітної стежини. Головне - піймати той щасливий шанс, що дарує нам фортуна.

Краєзнавець, журналіст, фотограф, дослідник, працівник музею, хранителька безцінних духовних скарбів старого міста… Мало хто у Рівному не знає Галини Данильчук – одного з найвідоміших працівників Рівненського краєзнавчого музею, що завжди в авангарді культурно-мистецького, духовного, історичного життя Рівного. Вона – одна з тих, хто чи не першою почала фіксувати і зберігати спогади старожилів нашого міста, створивши власну скарбницю архівних світлин та історій старого міста. У її фотооб’єктиві і текстах продовжують жити старенькі вулички і будинки Рівного, строкаті долі їх мешканців та найкращі миттєвості сучасного життя міста.

«Напевно, я увібрала в себе спогади старших людей з дитинства»

Коріння цієї щирої рівнянки сягає дев’ятнадцятого століття. Родина Галини Данильчук по маминій лінії – залізничники, а батько корінний «поліщук», земляк Тараса Бульби-Боровця. Отож і батьківська, і материнська лінії родоводу стали віддзеркаленням історії того часу.

…Сім’я виховувала двох дітей: старшого сина та молодшу доньку Галину.

– Я жила в сім’ї, де були спогади, моє покоління жило без інформаційного засилля – інформація черпалася від батьків, родичів і сусідів. Ми жили на вулиці Садовій, якої вже нині немає, там на місці трьох маленьких вуличок один дев’ятиповерховий будинок. Мої сім перших років пройшли саме там, і вони до сьогодні мені сняться: хата, великий садок, де було лише чотири дерева… – згадує Галина Данильчук.

– Матеріальне становище сім’ї було непростим, але духовно то був найближчий мені період життя. І це життя серед старших людей з їхніми спогадами, напевно, я ввібрала їх в себе. Від батька я знала про війну все: моя уява яскраво малювала мені тих німців. Оскільки тато був артилеристом, то розповідав про гаубицю, і хоча я не уявляла, що це таке, але зачаровано слухала, як вона заряджається та стріляє. Всі ці історії завжди жили поруч, і потім часто  повторювалися.

В 60-ті роки там, де нині «Текстильник», був сільськогосподарський ринок. Ми туди частенько бігали, наша рідня приїжджала і ночували у нас. Жили ми у підвалі в одній кімнаті, на ці стіни боляче було дивитися, але в нас у суботу й неділю ночувало дуже багато людей – яблуку ніде було впасти. Вечеряючи шматком сала та запиваючи чаркою самогону, вони згадували Бистричі, Случ, мого діда Ісаака. Моментами десь напівпошепки говорилося про бандерівців, але більше їх називали нашими хлопцями, і називали Тараса Бульбу-Боровця. Вони з моїм батьком однолітки. В якийсь момент їхні життя перетиналися, але, правда, Тарас Боровець був гонорового роду, а батько сирота. Він у найми пішов у 14 років. Його дитинство було важким, в армію забрали совєти, потім фронт, а Бульба пішов у ліс.

«Краєзнавець може народитися, ще не знаючи, ким він буде»

– Із Садової я пішла у десяту школу. Вчилася добре, гарно працювала фантазія: придумати задачу, написати твір – без проблем. Писала я твори дуже добре, хвалили мене, вчителі пророкували мені майбутнє журналіста… – розповідає Галина Данильчук.

Але, закінчивши школу та поїхавши у Київ вступати на журналістику, дівчина ніде не друкувалася, нікуди не дописувала, тому у неї навіть документи не прийняли. А на історію не пройшла по конкурсу. Повернулася назад і в розпачі звернулася у комісію у справах неповнолітніх, попросивши дати роботу. Тоді її і направили на Газорозрядний завод.

– І та заводська прохідна, на якій я проробила чотири роки, це були одні з найкращих років у моєму житті. Півроку пройшло, поки я всього навчилася і отримала повагу та визнання колег. Згодом я вже секретар комсомольської організації, що налічує півтори сотні людей. А у 1974 році мене представили до всесоюзної нагороди – «Медаль за трудові відзнаки».

Одночасно з роботою Галя ходила на курси екскурсоводів, які вів Гурій Васильович Бухало. Музей у той час знаходився на сучасній вулиці С.Петлюри, працівників не вистачало, тож юні «музейники» навіть описували експонати основного фонду. Тому музей для Галини Данильчук почався ще там.

– Ось одного разу приходить Гурій Васильович на заняття і говорить, що в музей Кузнєцова треба науковий працівник, і запитує мене, чи я піду. І так засмоктало мені те, колись не реалізоване – журналістика, історія, музей. Подумала та й подала на заводі заяву на звільнення. Правда, не легко мені далося те звільнення – відпускати ніхто не хотів, але я таки звільнилася. І прийшла у музей, де працювала до 90-х років, поки він був. Тепер його немає, про Кузнєцова говорять чудо-біду, але справа не в особі Кузнєцова, а справа у тому, що музей мене зробив у якійсь мірі. Завдяки пильному ставленню радянської влади до музеїв відкривалися великі можливості для розвитку. Фінанси на все виділялися: на закупку експонатів, відрядження, розбудову експозиції. Була можливість багато їздити.

Саме у той час Галина декілька разів побувала на Уралі, у Грузії, де зустрілася з усіма живими на той час колишніми партизанами. І на сьогоднішній день, можливо, вона є єдиним носієм їхніх спогадів, бо їх вже нікого немає у живих.

 

«Для музейного працівника важлива комунікабельність»

В музеї Галина навчилася не тільки екскурсіям, а й вмінню спілкуватися з людьми старшого покоління. Бо для музейного працівника, зазначає вона,  важлива комунікабельність, треба щоб тобі довірили ті історії, що береже їхня пам’ять.

– Тут дуже важливе вміння слухати і не вступати в суперечку. Завдяки цим вмінням я встигла зібрати досить багато матеріалів. Оригінали документів, нагороди, все це, звичайно, радянського періоду, але разом з цим це була досить хороша школа. Потроху стала дещо писати, згодом з’явилися маленькі замітки і публікації в газетах «Зміна», «Червоний прапор». А в 90-ті роки все змінилося, ми втратили музей з політичних та економічних причин, а експонати переїхали в нинішнє приміщення.

Саме тоді Галина Данильчук створила у нинішньому краєзнавчому музеї відділ пішохідних екскурсій, пізніше – сектор виставок, а тепер це відділ виставок. У  перші роки незалежності її відділ робив до 20 виставок на рік.

Один із відомих проектів, створених Галиною Данильчук, – це «Золоте сузір’я». Коли їй виповнилося п’ятдесят, вона вирішила організувати щось цікаве і зібрала своїх однолітків-митців – художників, літераторів, відомих людей краю. Ідея і проведення всім дуже сподобалися, тож наступного року напередодні Святого Миколая Галя знову зібрала митців, яким виповнилося п’ятдесят. Проект продовжує жити і далі.

З виставкових проектів Галини Данильчук рівнянам добре відомі: «Виставка однієї вулиці», «Коріння роду», «Творчий портрет митця», «Виставка одного експонату». Також вона довгий час була ведучою «Музейних гостин». Було і чимало цікавих співпраць з містом, наприклад, «Свято вулиці Поштової». Також краєзнавець бере участь у святі вулиць Петра Могили і Коперника, відповідаючи за історично-довідкову частину.

 

«В музеї є чотири «Е» – експонат, експозиція, екскурсія, екскурсовод»

– Іноді думають, що музейний працівник – це екскурсовод, насправді ж екскурсія – це кінцевий продукт. Музейний працівник-науковець – це той, що сіє, вирощує, збирає, творить, а далі як екскурсовод показує і розказує. Коли дітям розказую про музей, то говорю, що в музеї є чотири «Е» – експонат, експозиція, екскурсія, екскурсовод, і зворотного напрямку немає. Якщо ніхто не збере і ніхто не створить, то хто розкаже і про що? Основне завдання – це збір експонатів та їх збереження. Нині експонати знайти не просто, якщо колись були дарувальники, то нині всі хочуть продати, саме тому поповнюються приватні колекції, а не музейні, бо ми не маємо за що купити. От я вже 44 роки тут працюю. З проектів поза межами музею мене найбільше цікавить дослідження Рівного – різнобічне. Але я обрала дуже популярну зараз у краєзнавстві стежку – це усна історія через людські спогади.

Галина Данильчук зібрала спогади близько 150 рівнян: це корінні жителі, представники різних національних меншин, мешканці повоєнної доби і т.д. Адже вважає, що в долі кожної окремої людини є наша спільна доля.

– У радянські часи ми вивчали історію за підручником і нам казали, що у вас отака от історія і це розвинутий соціалізм, хоча ми бачили, що він нікуди не розвивався. А сьогодні у нас демократичне суспільство, і кожен має право на власну суб’єктивну думку. Збираючи спогади людей, я задаю одне і те ж питання багатьом: «Як вам жилося за Польщі?». І один скаже, що добре, а інший каже: «Та ні, поляки сякі-такі, нас притискали». Кожен дивиться на історію так, як відобразилася суспільна політика на його житті. І це дуже цікаво, – пояснює Галина.

На основі цих спогадів народилися нариси, опубліковані в газеті «Сім днів», «Льонокомбінат», «Вісті Рівненщини», у наукових збірниках музею. А у 2012 році світ побачила книжка «Рівне у долях його мешканців». Вона була названа книгою року. Її цінність – у 360 фотографіях,  більшість яких – із сімейних архівів та були опубліковані вперше.

«Ми втратили історичну частину міста»

– Людські спогади – це спогади міста, а місто має ще й пам’ятки, старі пам’ятники, будинки, мені дуже шкода поруйнованого Рівного. Є краплинки історії, що ще збереглися, але й ті незабаром можуть зникнути через антикультурну владу. І не тільки в Рівному, це напевно загальнодержавна тенденція. На перше місце стало будівництво, а земля в історичній частині міста дуже дорога. Якщо глянути на місто збоку – робиться сумно.  Архітектурний ансамбль вулиці 16 Липня, яку влада обіцяла зробити пішохідною, історичною зоною, знищено недолугими спорудами, важливі для історії будинки доведені фактично до повної руйнації. Ми втратили історичну частину міста – про замок Любомирських одні розмови, багато історичних будинків втрачено, і ці декілька старих вулиць, які сьогодні є, завтра – під великим знаком питання. Виходить якась дисгармонія: з одного боку ми говоримо про розвиток туризму, стрілочки ставимо, випускаємо буклети, а насправді показати не маємо чого…

Нині в архіві краєзнавиці – на комп’ютері, що вже «тріщить» – накопичилося більше 11 тисяч фотографій із альбомів. І сьогодні Галина Данильчук зізнається, що має багато матеріалу на наступну книжку, але це задоволення не з дешевих, тому, можливо, рівняни зможуть побачити її лише  наступного року.

– Не встигаю записати спогади людей шістдесятих та сімдесятих років. З’явилось поняття декомунізації, і багато хто каже: «А, то за комуністів було!». Але ж було – це було наше життя, його не можна викинути, його треба дослідити. Цей період треба знати. Не просто знати, що він поганий – це не доказово. В нас у місті живуть багато партійних керівників, хочу до кожного піти і розпитати, і хай вони розкажуть насправді, як все було, яка була атмосфера, хто за що відповідав, що тоді відбувалося. Колись і моє покоління досліджуватимуть, бо мої батьки три вдали пережили, ми – вже дві, а наші діти  вже мають своє суб’єктивне бачення того всього.

– В цьому житті треба зайняти своє місце, чужого не займати, але й своє не віддавати. Я не шкодую, що в моєму житті це місце – музей, він дав мені дуже й дуже багато, – переконана Галина Данильчук.

3 червня відома рівненська краєзнавиця, завідувачка відділу виставок Рівненського обласного краєзнавчого музею Галина Данильчук відсвяткувала ювілей. Редакція сайту ГОЛОСНО приєднується до численних вітань рівнян і бажає ювілярці здоров’я, творчого натхнення, здійснення усіх сміливих задумів!

Вам також можуть сподобатись
Комментарі
Завантаження...
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ