Математика кохання, або “У Стосунки треба йти!” – лекція до Дня Святого Валентина

Як ми закохуємося, в кого ми закохуємося, чому взагалі це стається з нами і для чого все це людині? Напередодні Дня Святого Валентина у рівненській книгарні «Є» практикуючий психолог Анна Нижник прочитала для усіх бажаючих лекцію за книгою Ханни Фрай «Математика кохання».

«Я без тебе помру!»

Ханна Фрай пропонує у своїй книзі новий підхід до теми любові. І математика при цьому покликана допомогти людям розібратися у стосунках, у складних та заплутаних емоціях. Ця книжка передовсім для тих, хто шукає стосунків або постійно сумнівається в них.

– Тут зібрані найновіші дослідження вчених на тему кохання і закоханості, наведено багато фактів, які допоможуть подолати стереотипи і шаблони, що заважають нам будувати стосунки. А головне, ця книга переконливо доводить нам, що в кожного з нас є шанс щось міняти, вибирати когось кращого. Тому не бійтесь – йдіть у стосунки! – закликала Анна Нижник, презентуючи книгу.

 

Що ж таке кохання і чи існує воно взагалі? Напевно, кожен з нас замислювався над цими питаннями. І перш ніж відповісти на них, пояснює Анна Нижник, потрібно повернути свій зір у дуже раннє дитинство.

– Погодьтеся, дуже мало речей існує в нашому дорослому житті, від яких нас так сильно «пре», так довго, так сильно і глибоко «накриває», при чому без будь-якої хімії в твоїй крові – просто від того, що хтось існує в цьому світі. Коли ти можеш не їсти, не спати, можеш худнути, бачити постійно у снах об’єкт своєї мрії…Ти на нього повернутий, схибнутий і тобі здається, що ти просто не можеш жити без цієї людини. Про це, зрештою, співається і в усіх піснях про любов, мовляв, я без тебе не можу, помру, не витримаю і т.д. І це повертає нас до думки, що ця закоханість дуже похожа на якесь виживання. Це ніби повертає нас до чогось дуже раннього, до дуже ранніх станів, які колись з нами сталися, тобто в якомусь дуже ранньому дитинстві. Адже доросла людина не може вижити без води, їжі, в ситуації якоїсь дуже гострої небезпеки, війни, але аж ніяк не від відсутності іншої людини. Так не може бути! Тому закоханість – це явно не з дорослого життя, – розповідає психолог. – Тобто вона не притаманна особистісній зрілості, вона притаманна чомусь дитячому, що в дитячому віці, на думку психотерапії, не було «закрито». І тому вона перетворюється на якусь таку манію, одержимість якоюсь однією людиною.

Загадковий штрих-код

Що ж і чому не було закрито? Отже, коли ми народжуємось, є я, мама – материнська фігура (або хтось, хто заміняє маму), є тато (або бабуся чи хтось, хто оберігає і доглядає маму). Це двоє найважливіших людей в моєму житті, без яких я не можу вижити в ранньому віці – приблизно від 0 до 3 років. Без всіх інших людей на цьому світі я можу вижити. За цей час формується базова довіра до світу (це функція мами), відчуття, що мене люблять і приймають, що я достатньо хороший, а також відчуття безпеки (частково це функція тата), здатність емоційно розділяти з кимось почуття, відчуття того, що я є. І це все вибудовує всередині відчуття цілісності мене. Те відчуття, коли я маю право жити, бути, коли я самобутній, коли я опираюся на себе, я закритий, доповнений. Вони своєю любов’ю і безпекою, базовим прийняттям наповнюють мене зсередини. Вони роблять з мене особистість.

Але так склалося, що практично ні в кого не було таких батьків, які могли би ці функції закрити на 100%. По-перше, тому що ми та наші батьки історично народилися не в дуже хороший час і всі вони травмовані. Тобто ми діти другого покоління після сильної травми – Друга світова війна. У них в принципі ні в кого не було ресурсу це повністю закрити, вони закривали це частково. А далі вже кому як пощастило.

 

Відтак у кожного з нас кожна з цих материнських та батьківських функцій (умовно їх 4 та 3 відповідно) закрита абсолютно на різному рівні (функція стабільності об’єкта, функція абсолютної любові, функція емоційного відображення, функція безпеки прийняття того, що ти маєш право жити, здобувати, маєш право на свою агресію, тощо – все це закінчується в 3 роки, бо тоді умовно народжується перша особистість). Тобто уявіть собі, що в нас є деякий код з основних і додаткових рис, як у сейфі – зовнішнє коло, внутрішнє коло, і ці цифри мають співпасти. І в кожного з нас цей шифр індивідуальний і є дуже визначальним.

Ось воно – кохання!

Отже, психологія та психотерапія пояснюють це так: коли людина дорослішає, вона починає підбирати собі такого партнера, який попадає в її штрих-код. Це людина, яка у стосунках зазвичай є трохи схожою на стосунки з мамою і татом і може частково закрити наші незакриті потреби.

– Тобто це людина, з якою я теоретично можу мати спільний побут, адже нам хочеться, щоб ми разом жили, варили їсти, разом кудись ходили, прибирали, говорили, дивились фільми. Ми намагаємось бути дуже близько, намагаємось розділити своє життя з цією людиною. Але не просто так, що нам сумно і самотньо, а тому що у кожного з нас є набір незакритих якостей, незакритих функцій і під ці функції вибирається людина. І коли ви цю людину зустрічаєте – слава богу, що це в організмі закладено – це те, що не сплутаєш ні з чим. Здавалось би, ви зустріли якусь незнайому людину, і тут бац – о Боже! ось воно прийшло – кохання!

Незрозуміло, як наш організм, за якими признаками зчитує по іншій людині той код, який попадає в наш код. Це якась хімія, диво, тому що організм, наша психіка постійно заточена під завершення того, що не завершене у вашому розвитку. Так, наприклад, якусь незавершену дію ви пам’ятаєте краще, ніж завершену. Так само наша психіка, вона хоче вижити, бути здоровою, розвиватися. І вона допитлива, вона шукає, кличе, чекає, як локатори – де, де ця людина?

І ось коли ця людина знаходиться, чому ж ми одразу з ним усе своє життя і не прожили? Ніби щастя має бути безмежним, тому що переживається ця закоханість як якась ейфорія, і вам здається, що він найкращий, і на всьому білому світі немає кращого за нього. Але часто так буває, що з цих стосунків так нічого і не виходить, або вони завершуються розбитим серцем, або вони люблять один одного, але не можуть бути разом. В чому тут заковика?

 

«Ах ти так? Ну і всьо!»

Отже, наша психіка хоче зцілитися і знайти людину, яка попадає в моє незавершене, але, на жаль, вона вибирає цю людину по образу і подобію мами і тата. Тобто зазвичай у цієї людини трохи більше прийняття, ніж було у мами (не буває так, що мама приймала мене на 20%, а я вибрав людину, яка приймає мене на решту 80%). Якщо мені від мами дісталося 20 балів із 100 по прийняттю, то максимум, на що я можу розраховувати, це 25-30, але аж ніяк не 80%. Так не буває. Ви не можете скакати в довжину сьогодні 50 см, а завтра 150. Ви набираєте потроху, потроху тренуєтесь, так, дуже повільно, відбувається розвиток. І тому ми завжди вибираємо людину, яка може дати нам лише трохи більше і яка схожа, на жаль, своїми іншими якостями на маму і тата.  Тобто часто ми потрапляємо в такі стосунки, в яких ми будемо брати те незавершене, але будемо постійно ранитись. Саме тому закоханість так вабить нас і така болюча.

І найбільша наша помилка в цьому сенсі, що від цього болю, який ми отримуємо разом з любов’ю,  ми йдемо. Тобто не залишаємось у стосунках, а кажемо: ах ти так зі мною, ну і всьо! І якщо це кохання 5-го класу, то нічого страшного, а якщо нам вже за 20-25 і навіть за 30, а я все ще ухожу від стосунків, як кажуть, шукаю принца на білому коні, то я не можу отримати те, що я міг би отримати.

Головне питання

Анна Нижник також зазначає, що якщо вас на людину «включає», то значить, це саме та людина, що ваша психіка по якихось своїх неусвідомлених критеріях вибрала цю людину, щоб закривати ваші дуже ранні потреби розвитку, щоб ви могли особистісно постійно рости, щоб могли відчувати себе краще.

– Щоправда, якщо у людини було дуже травматичне дитинство, то і партнер буде дуже травматичним. Тому є моменти, коли ми не підтримуємо залишатися у стосунках – це там, де стосунки деструктивні, де людину б’ють, жорстоко з нею поводяться, або навіть справа не в цьому, бувають і дуже милі стосунки. Але критерій такий: порівнюючи себе у стосунках тепер і зараз, подивіться на свою самооцінку. Якщо я бачу, що я вже нікому не подобаюсь або взагалі нікому не потрібна, або мене ніхто не любить, і я взагалі не заслуговую на любов, то тут виникає питання: вочевидь його деструктивні якості з моїми ранніми образами співпали, а позитивних було недостатньо або я не вмію їх брати. І зазвичай у таких ситуаціях ми рекомендуємо думати про стосунки. Тому що якщо я в стосунках не розвиваюсь, то партнера треба міняти.

 

Моя сестра у свої 10 років чесно ридала, що тільки цього Сашу буду любити, якого я в таборі зустріла, і більше нікого ніколи взагалі. І це була неправда, і я точно знаю, що вона ще влюблялася як мінімум 5 разів. А це значить, що я можу закохатися в іншу людину, що в світі існують інші люди, з якими у мене може співпасти цей штрих-код, але з якими я буду розвиватися, а не деградувати. Це дуже важливо – чесно собі відповідати на це питання: я розвиваюсь з цією людиною чи не розвиваюсь. Тому що саме для цього психіка вибирає закоханість, вона її ніби створює чи дозволяє трапитись. І це дуже важливо, це перший момент, який підтримує психологія і психотерапія. Те, що в закохані стосунки треба йти, а у стосунки за розрахунком йти не треба. Ви, звісно, собі як хочете, але майте на увазі, що там ви розвинутись не зможете. Це не про економічний розрахунок – це про те, хто кого більше любить. Вася мене любить більше, тому я буду з ним. Не працює так, ви тут не виростете, але в цих стосунках просто більш безпечно, ви вбережетесь від болю. Але життя ваше буде прісним. Тож вибір за вами, – додає Анна.

Але тут існує один дуже важливий момент, наголошує психолог: у стосунки треба йти! Це боляче, це страшно, це небезпечно. Але якщо ви хочете щось з’їсти, вам доведеться відкрити рот. А якщо хочете взяти собі щось у серце, вам доведеться відкрити серце.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про кохання-зітхання і справжню любов, або «Якщо вам щось не підходить – міняйте партнера»

Вам також можуть сподобатись
Комментарі
Завантаження...
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ