«Пластилін» від Ірини Баковецької: про інакшість, анти-інтелігентність суспільства та божевілля позаочі

Цієї весни голова Рівненської обласної спілки письменників Ірина Баковецька вкотре здивували своїх шанувальників. Знана передовсім як літературна етно-діва, яка народжує не тільки чудових дітей, а й колоритні поезії-голосіння з поліським присмаком, а також успішно просуває рівненську письменницьку спільноту на просторах сучукрліту, Ірина Баковецька-Рачковська озадачила багатьох своїм новим творінням.

Фото – Олексій Потянок

А саме – голова письменницької спілки Рівненщини випустила в світ психологічний детектив, або, точніше, детектив з елементами психологізму, як визначило жанр маловідоме широкому загалу видавництво «Моноліт-Bizz», в якому вийшла книга. Після вдалої презентації у столиці, фестивально-семінарного рейду «Тарасом Бульбою» та КУСТом, днями новинку нарешті було представлено і рівнянам.

Несподівано і зі смаком, власне, як і все, що робить пані Баковецька, презентація детективу «Пластилін» у Рівному відбулася у ресторані-кондитерській «Кекс і місто». Найвірогідніше, в першу чергу через цікаве співпадіння, адже головний герой книжки відгукується на прізвисько Кекс. Ну і не в останню чергу – через деякі алюзії на «Секс і місто», як напівжартома зауважила сама авторка.

Насправді ж її роман зовсім не про це, хоча і сексу тут чимало, і місту відведена певна роль. Це передовсім роман, присвячений інакшості, зазначає Ірина Баковецька, і тут, попри карколомну детективну історію із несподіваним фіналом, піднімається чимало важливих і досі належним чином не висвітлених у нашому суспільстві соціальних тем.

Що ж спонукало ортодоксальну, сказати б, поетку взятися за написання прозового твору? За словами письменниці, ця книжка увібрала в себе все те, що назбиралося протягом років її життєвого досвіду і про що давно хотілося сказати. Це власні роздуми авторки, ідеї, спостереження, якісь висновки, свої і не свої… Та віршована форма, на жаль, не дозволяє піднімати такі складні і глибокі теми. В поезії, зазначає Ірина, це все одно виходить досить завуальовано, в натяках, художніх образах, тонах і напівтонах. Крім цього, ти маєш втиснути у 3-4 словах цілу думку, та ще й щоб воно влізло в риму. Прозова ж форма дозволяє говорити так, як лягає на душу. Тому письменниця отак просто взяла і написала про все те, що накопичилось за роки, не сподіваючись особливо, що колись це буде видано.

– Ця книжка у мене вийшла як небажана дитина, яка часто виявляється найгарнішою, найталановитішою і найуспішнішою, – розповідає Ірина Баковецька. – Якщо чесно, я зовсім не серйозно ставилася до неї, і коли закінчила написання, то так, ніби заради жарту, кинула її кільком видавництвам на удачу. Підібрала спеціально такі собі не дитячі видавництва відповідного спрямування, серед яких «П’яний корабель», «Люта справа». Від трьох, здається, прийшла відповідь, що текст сподобався, але із поясненнями, чому зараз не можуть її видати. І лише «Моноліт-Bizz», досі не відоме мені харківське видавництво, абсолютно несподівано для мене самої виявило бажання друкувати.

Письменниця зізнається, що не одразу навіть повірила у свій успіх – раптовий дзвінок директорки видавництва Світлани Азарової видався їй чиїмось невдалим жартом, приколом, аж так, що вона перепитала, хто це і що хочуть.

– Я ж не стала навіть рипатись по міських та обласних бюджетах, хоча, звичайно, є можливість видавати книжки за цими програмами. Бо думала, то гиблий номер, з того нічого не вийде. Адже це просто накопичення роздумів, ще й подане крізь таку брутальну призму, – думала, воно не здобуде ніякого успіху, швидше засміють, заклюють, почнуть накладати табу. Тому що принаймні у нас в Рівному ще не готові до такої літератури, до таких позицій і взагалі розмов.

Та через 7 місяців «Пластилін» побачив світ – в якісній твердій обкладинці, обсягом 245 сторінок, накладом 2 тисячі екземплярів, а також з передмовою письменника, видавця, громадського діяча Сергія Пантюка та післямовою справжнього гуру українського детективу Андрія Кокотюхи.

Отже, як писався «Пластилін» і що ж у ньому такого крамольного, що у точках продажу аж позначено «18+»?

На сьогодні нове дітище Ірини Баковецької отримало чимало схвальних відгуків і… просто відгуків. Читачі відзначають, що роман написаний сучасно і трешово, має хвацько закручену інтригу, кілька ліній розслідування і цікавих версій, несподівану розв’язку, а також сильне психологічне підґрунтя. Разом із тим рясніє багатьма подробицями виворітної сторони нашого життя, описом брутальних та часом огидних речей, збочень, гомосексуальних та нестандартних стосунків, різних видів наркотиків тощо.

У центрі роману – молодий журналіст Віталік Кекс, який веде доволі розпусне життя і не бридує різного роду випадковими сексуальними стосунками. Маючи власне житло, певну свободу дій, отримавши непогану освіту, Кекс натомість був позбавлений у дитинстві батьківської уваги і любові. Відтак відчуває постійне роздвоєння психіки, роздвоєння власного світу і соціальної свідомості. Він працює в місцевій газеті, ходить на різні комісії у виконкомі, пише якісь новини. Але його весь час розриває, переслідують різні думки і внутрішні монологи. І всі ці речі тільки посилюються, коли у місті стається масове вбивство – у жахливій пожежі гинуть 11 його колишніх колег-медійників – і Кекс береться за власне розслідування.

При всьому його пофігізмі до життя, Кекса зачепила смерть колишніх колег, і він вирішує допомогти знайти вбивцю. Так він починає тісно спілкуватись із слідчою Ольгою Максимівною Янцевич, яка займається цією справою. А незабаром підозрювані з’являються   серед його знайомих жінок та коханок.

Цікаво, що у романі лише один головний герой – чоловік, решта – жінки, адже, на думку Кекса, убивство скоїла саме жінка. І в принципі в усіх були мотиви. Така плутанина створюється навмисно за задумом авторки. Втім, першими читачами рукопису були саме чоловіки, бо писався роман від імені чоловіка і для Ірини була важливою думка і оцінка чоловіків – треба було знати, чи відповідає мислення її героя чоловічому мисленню саме в літературному контексті. Тому першими після її чоловіка Ярослава Рачковського «Пластилін» прочитали друзі Андрій Мітюхін, письменники Сергій Гридін, Василь Кузан та Андрій Кокотюха.

Ірина Баковецька також зізнається, що чоловік дуже багато допоміг їй в плані сюжету, якихось моментів щодо самої ідеї, було навіть питала спеціально про щось. Стали в пригоді і якісь сімейні побутові балачки, розмови з друзями, у вузькому колі, за «чаркою кави». Крім того, всі герої мають своїх прототипів серед знайомих письменниці: існує і справжній Віталік Кекс, хоча в реальності він зовсім інший, і слідча Янцевич, яка чимало допомагала, радила авторці в питаннях судових та кримінальних.

– Тобто це не суто вони, це швидше збірні образи людей, які зустрічалися мені протягом життя. Тому що навіть той самий Кекс – він зовсім інший, хіба що вдягається однаково з моїм героєм і має деякі спільні риси, схожу поведінку в суспільстві. Та сама Ольга Максимівна Янцевич – має прототип в особі моєї знайомої слідчої, яку я знаю багато років. Вона, наприклад, казала мені, як би вона вчинила в тій чи іншій ситуації, або допускала, що могла би так вчинити. А я вже вибирала собі…

Письменниця також додає, що для неї були важливі деталі цих образів, тому коли писала, вона часто спілкувалася зі «своїми героями».

– Воно буде неправдоподібно, якщо ти будеш сам додумувати образ тої людини, який вже складений. Адже наша зовнішність є відбитком нашого світогляду. І самому важко правильно продумати, треба спілкуватися з людьми. Так, я телефоную, наприклад, до однієї з героїнь і питаю: «А що ти сьогодні їла зранку?» І мені важлива не стільки відповідь, скільки деталі – тональність голосу, сміх, подих, вимова, настрій. А потім я це використаю, де мені потрібно.

– А як взагалі у вашій голові народився такий сюжет?

– Ця книга піднімає багато проблем, пов’язаних з інакшістю – це і про інвалідів, і про спільноти ЛГБТ, планокурів, людей, які страждають від роздвоєння особистості. Але основна тема цієї книги, на якій і будується сюжетна лінія, вона є в Україні, проте взагалі чомусь не піднімається. І через це трапляється багато летальних випадків у людей, яких ця тема зачіпає. Суспільство кричить про якусь заборону відносно таких людей, але ці люди, можливо, і не хотіли би бути тими, ким вони є. Прочитаєте, зрозумієте про що я, – зупиняє себе від спойлерів Ірина. –  Взагалі мене завжди хвилювали такі «інші» люди – не такі, які хочуть бути іншими, слідують моді, а які дійсно відчувають якусь потребу в чомусь. Зараз, наприклад, дуже модне таке явище як трансгендери, трансвестити, але більшість цих людей просто женуться за модою. Через це, можливо, суспільство так і реагує. І ці люди, навпаки, себе приховують – ми говоримо зараз просто про інакшість. Зазвичай люди, які інші, вони ховаються в мушлю, не показують себе, не йдуть демонстраціями. Я впевнена, що із тих 2000, які йшли прайдом по Києву, може, чоловік 10-20 були справжніми і готові розп’ястися привселюдно за своє кохання. А більшість – то так, за компанію.

Фото – Олексій Потянок

Тому в моєму тексті також йдеться і про виклик, певну двозначність у суспільстві, про справжність і несправжність, про те, хто є хто, а хто лише для масовки.

– Сьогодні таких інших людей побільшало у вашому оточенні?

– Після виходу книжки, моїх публічних виступів, бачу, що до мене приєднуються в друзі цікаві постаті з цікавими поглядами. І я готова спілкуватися з будь-ким. Я не те що не підтримую чи проти якоїсь течії, просто у мене є своя позиція, усталений світогляд, у мене є сім’я, діти. Тобто якби я хотіла займатися якимось іншими справами – курити траву чи завести собі подругу, – я доросла людина і могла би собі це дозволити. Але в мене інший світогляд. А в когось інший – то будь ласка, якщо їм так зручно, комфортно, все одно воно буде, шило в мішку не заховаєш. Якщо людина хоче, вона буде шукати шляхи, аби це реалізувати.

Фото – Олексій Потянок

Як на державному рівні відносно легалізації цього всього, я не можу однозначно висловити свою позицію. Воно ніби і неправильно, бо це відкриває бажання до цього, але з іншого боку, якщо це бажання є, то знову ж таки людина завжди буде шукати шляхи. Заборони зазвичай призводять до зворотного ефекту. Заборонений плід завжди солодший.

– Ви думаєте, ці речі є такими ж старими як людство, і не пов’язані з розвитком суспільства?

– Все вже колись було. Змінюються тільки можливості людини, а сама людина не змінюється – залишаються дві руки, дві ноги, голова, два ока, один ніс… Навіть якщо почати з того, що Господь створив людину по образу і подобію своєму, вона уже не змінюється. Ті самі погляди, ті самі цінності, просто в контексті інших можливостей. Колись їздили на конях – сьогодні літають на літаках. І ці можливості змінюють характер людини, вона стає більш пристосованою до сьогодення, а мораль чи антимораль залишається та сама.

Фото – Олексій Потянок

– Для декого з читачів, кажуть, трохи забагато «сексу, наркотиків і рок-н-ролу»… Яким був основний посил такого контексту?

– Передовсім показати нашу анти-інтелігентність. Насправді суспільство не таке інтелігентне, як хоче себе показати. Кожна людина приходить додому, закривається  і починає так чи інакше проявляти своє божевілля. Перестає говорити виключно правильною українською мовою, підбирати слова, знімає гарний одяг і вдягає свої зачовгані капці, не стримується, даруйте, від відрижки та інших не надто приємних речей тощо. Тобто це нормальне явище, яке ми хочемо чогось приховати. І всі при цьому розуміємо, що ми це робимо. Виходить якась така дурнувата гра, яка вже стала стереотипом. Правильно, воно є мораль, є межа, де ти себе маєш в цій грі дограти до кінця. Але це не означає, що окрім цього кубіка, де ти перебуваєш у суспільстві, більше немає простору і ти маєш бути таким самим постійно. Якби людина залишалася в рамках завжди, то їй би зірвало дах. Всі ми ходили би хворими. Через те я захотіла показати цю частину людського існування і наголосити на тому, що це не є якимось гріхом, просто це виворіт.

Фото – Олексій Потянок

– Ваші герої існують у пластиліновому світі – штучному, неприродному, глевкому, непевному… Звідки з’явилася ця метафора – пластилін?

– Взагалі це мені чоловік підказав назву. Я хотіла назвати твір зовсім по-іншому, якось так буденно, нецікаво – «13 волхвів» чи щось таке. А він мене запитав: «Для якого віку ти пишеш?» І я зрозуміла, що це тематика для сучасних людей – плюс-мінус 40 років, для яких це буде актуально – ототожнення з пластиліновим світом. Адже пластилін – це така незрозуміла сировина, це не сакральна глина, з якої була створена людина, а штучна речовина з неприємним запахом і консистенцією, яка бридко залишається на руках. Плюс на молодіжному сленгу це одна із форм наркотиків. Тобто є смола, яка сплющується, запихається у люльку і куриться. І це, до речі, вживали ще козаки – курили такий собі конопляний пластилін, це описано в багатьох джерелах і в цьому немає ніякої сенсації. Впевнена, що і наші сьогоднішні захисники, наші хлопці, які воюють на Сході, знають всі ці речі.

Фото – Олексій Потянок

– Напевно, у вас часто запитують, звідки такі глибокі знання?

– Так, запитують. Я спілкуюся з різними середовищами – і з молодими, і зі старшими людьми. Планокурство – ця хвиля прийшла в Україну, і нікуди від цього не сховаєшся. Цим користується багато хто – від підлітків до відомих посадових осіб. Спілкуюсь із молоддю і про інші моменти: коли говориш з ними на їхньому рівні, вони відкриваються і можна дізнатися багато цікавого. Можливо, на жаль, що молодь все це знає і пробує, але в кожний період були свої спокуси. Для нас, наприклад, було цікаво спробувати алкоголь, зараз їм це нецікаво – молодь за здоровий спосіб життя, тобто горілки не вживають, натомість шукають собі інші забави. Можливо, через покоління чи два будуть займатися коханням з роботом чи щось таке. Світ він такий, частково божевільний.

– Судячи з усього, ви також є прихильницею детективного жанру?

– Так! Я завжди читала найбільше детективів, всіх класиків перечитала, а також  окремих сучасників. Цей жанр розвиває мислення, ти повинна пам’ятати, про що писала в перших рядках, і це найскладніший жанр, бо ти маєш тримати зв’язок постійно – від першої сторінки до останньої.

Фото – Олексій Потянок

Критики вже порівнюють вашу стилістику з Ірвіном Велшом, Чаком Паланіком. Як ви до цього ставитесь?

– Признаюся чесно, я вже майже 4 роки нічого не читаю з художньої літератури – просто немає часу. Ну щоб вже геть не затупіти, можу почитати якісь відгуки, рецензії. Тому лише нещодавно, коли книга вже була у видавництві, подивилася фільм «Бійцівський клуб» – чоловік порадив, каже, подивись, там є подібне в тематиці. А фільм «На голці» за Ірвіном Велшом подивилася буквально пару місяців тому. Не мала поняття, про що цей твір, звісно, чула про цих постатей, але не була знайома з їхньою творчістю. Але мені приємно, що порівнюють з такими величинами. Суперова рекомендація була і від Кокотюхи – кажуть, зазвичай він все розносить в пух і прах, – сміється Ірина Баковецька.

– А як ви реагуєте на негативні відгуки? Напевно, щось подібне вже є?

– Казали таке, що дуже важка книга, мовляв, для кого вона передбачається, суцільна депресія, виключно негатив…. Ну так ми живемо саме в такому світі! Це ми розбавляємо його собі красивими історіями кохання, шукаємо щось добре, світле. Бо насправді реальність дуже тяжка і в ній набагато більше негативу, лайна – не побоюся цього слова – бо все не так, як ми його собі ідеалізуємо. Навіть у спілкуванні зі знайомими ми розчаровуємося в тих, кого знаємо часом 20 років. Тобто людина сама по собі гнила від природи, бо інстинкт самозбереження спонукає людину до цього. Навіть у Святому Письмі сказано: всяка людина – це обман. Це Книга Давида. Тобто в будь-якому випадку ми не є такими, якими хочемо бути.

Фото – Олексій Потянок

– У вашому романі є і такий собі релігійний напрям – за однією з версій, до вбивства причетна якась секта. Чи є вже якась реакція духовенства?

– Релігійна секта у книзі – вигадана, її не існує, або принаймні до «Пластиліну» не було, – сміється Ірина. – Так, тут піднімається питання релігійності, але такої награної релігійності. Тому що є віра, і то не треба плутати з фанатизмом. У консервативних релігійних осіб ця книга, звісно, може викликати критику, але для священиків, які знають, якою має бути справжня віра, це не буде якимось одкровенням. Вони, повірте, бачили на своєму життєвому шляху, у сповідях, і не таке.

– А як же тепер з віршами? Пишуться після прози?

– Не пишуться, на жаль. Останній вірш написала в таку ж пору рік тому, якраз після КУСТу. А потім одразу почала писати «Пластилін», над яким працювала півроку і дуже сильно виклалась у ньому, там практично пів мого життя – досвід, спілкування. Але зараз вже визріла нова книжка, і мене вже ковбасить – так хочу поїхати додому і сісти писати, сюжет та ідея вже є. Липень взагалі у мене виявляється дуже продуктивним на початки.

Фото – Олексій Потянок

– Про що буде нова книга Ірини Баковецької?

– Про інакшість, про неувагу людства до індивідуальностей як індивідуальностей, а не мас людських. Ця тема інакшості привела мене до зондування, до пошуків таких людей, аби дізнатися, як вони пропускають крізь себе цей світ. Я почала вишукувати та обережно спілкуватися з ним, аби не зачепити, не образити. Тому всі книги, якщо вони будуть у мене народжуватись, то будуть саме такі, психологічного характеру – про людей інших, з іншою психікою, з іншим соціальним статусом, поглядами. Ідей багато, просто наповнення ще має бути.

– Але, напевно, на просторах сучукрліт ще не раз почуємо про «Пластилін»?

– Так, думаю, по Рівному ще будуть презентації. 1 серпня буде презентація в Києві в центральному офісі «Букви».  А у вересні запланована презентація на Львівському форумі видавців, де у видавництва «Моноліт-Bizz» буде свій майданчик. Взагалі я зараз хочу поїздити по містах, бо як багатодітна мама я, звичайно, багато собі дозволяю, але в плані якоїсь творчої самореалізації, популяризації… Письменник має не тільки видатися і сісти чекати, коли про нього напишуть, він має популяризувати свою творчість. Це як дитину влаштовуєш в інститут, їздиш з нею скрізь, на спілкування, зустрічі. Крім цього, і саме видавництво дуже допомагає з популяризацією – підключають блогерів, різні сайти, домовляються з книгарнями тощо. Для мене це справжня знахідка.

Нагадаємо, детектив Ірини Баковецької «Пластилін» можна придбати на сайті видавництва «МонолітBizz», у книгарнях «Буква», «Ранок» та незабаром у «Книгарні «Є».

Вам також можуть сподобатись
Комментарі
Завантаження...
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ