Пристрасті від рівненської письменниці Далії Сімен: ступінь просмаження – «Medium well»

Попри те що перша книжка Далії Сімен (Юлії Семенової) писалася рівнянкою і у Рівному, «Medium well» називають новітнім жіночим романом європейського виробництва. Книга вийшла в кінці минулого року у київському видавництві «Саміт-книга», але вже встигла пройтись табунами мурашок по шкірі читачів і читачок із різних читацьких кіл. Дехто відчув справжній стрес від знайомства з цими жіночими історіями, дехто дивується особливому психологічному – не жіночому тексту, критики ж відзначають космополітичний світогляд та кінематографічне бачення письменниці. Про те, як насправді писався дебютний роман Далії Сімен, що спонукало, надихало і гальмувало, – наша розмова з самою авторкою – чарівною, яскравою і загадковою Юлією Семеновою.

Юлія розповідає, що до книжки увійшли три абсолютно не пов’язані між собою історії, у центрі яких сучасні українські жінки з їхніми залежностями, пристрастями, одержимістю, любов’ю і життєтворчістю. Події відбуваються в Україні. І попри те що книжка російськомовна, читач має вгадувати там українські міста, зокрема Київ, атмосфера та енергетика якого є доволі помітною. Ці історії писалися десь протягом останніх п’яти років, і перш ніж скластися у книжку, були багато разів прочитані і перечитані в рукописах. Коли ж люди почали просити передати далі, питати, чи є ще щось подібне почитати, Юлія зрозуміла, що треба видавати.

– У мене давно щось таке серіальне народжувалося в голові, але я дуже відходила від сюжету, тобто думалося одне, а герої робили щось зовсім своє. Багато чого крутилося в голові, якісь образи самі собою з’являлися, але в першу чергу хотілося описати якийсь чуттєво-емоційний стан, – розповідає Юля про народження своїх історій. – І зрештою це не так важко жінці писати про жінок, про любов (посміхається – ред.) З іншого боку, чоловіки читають масово і кажуть, що це чоловічий роман. Ну так склалося, чомусь любовні романи зазвичай називають жіночими, є якась така класифікація.

– Чи є у цих історіях щось автобіографічне?

– Автобіографічного взагалі немає нічого, усі співпадіння, яка кажуть, випадкові, я навіть намагалася вибирати якісь імена, які у мене ні з ким не асоціюються, щоб не заплутувати себе. Тому що буває ім’я несе якусь енергетику, можна якісь випадкові риси надати герою, а він має бути не таким. Тобто це абсолютно видумані персонажі. Але, звичайно, писала про те, що я можу собі уявити, що приблизно в моєму полі зору.

Щоправда, були деякі ідеї, які провалилися, – посміхається Юля. – Хотілося підняти якісь складніші теми, але… Наприклад, в одній із цих історій такий собі любовний трикутник, де є чоловік, його племінник і стороння жінка, а мав бути батько й син. Але я зрозуміла, що не потягну цієї теми, я погано знаю, як батько й син могли би впоратися із такою проблемою і як вони взагалі спілкуються. Хоча у мене і є брат. Все одно пишеш те, що буде виглядати натуралістично.

Всі історії, як і образи у романі збірні, додає авторка. Тобто таке в принципі  може бути, але, напевно, ще не було. Єдине, що дійсно було взяте з реального життя, – це деякі слова і навіть словосполучення, використані в діалогах. Юля зізнається, що «грішить» таким підгляданням, і коли сказала про це одному знайомому, в якого «вкрала» висловлювання, він розсміявся, зауваживши, що насправді – не одне.

– Тобто це якісь вислови, які мали для мене серйозне емоційне забарвлення, я їх підставляла в зовсім інші ситуації – мабуть, мені треба було їх так добре переосмислити, зрозуміти, навіщо мені це сказали чи навіщо хтось комусь це сказав, і воно гарно вписалось у книжку. Зрештою діалоги – вони мають бути такі – живі, – додає Юля.

Попри те, що історії у книжці не мають ніякого сюжетного зв’язку, фінали всіх трьох доволі печальні. Але, за словами авторки, для неї – в дечому життєствердні, тобто це такий фінал, після якого починається щось абсолютно нове.

– Це повністю віджитий кусок життя, повністю переосмислена історія самих героїв. Якби ці герої були справжніми, в принципі нічого поганого з ними не сталося. Але сумно… Тобто їх перевертає повністю, часом навіть не впізнаєш їх, але все це дуже логічно, тобто звичайні люди теж таким чином еволюціонують.

– Сама обкладинка книжки не менш інтригуюча, ніж назва… Розкажи про цю ідею.

– Назва – метафорична. Тобто «Medium well» це як ступінь прожарки стейку, і я вже знала, де буде розміщена ця назва на обкладинці, коли придумала її. Мені сподобалась ідея, що там, де в дівчини серце – цей напис буде викарбувано. Тобто говоримо про те, що це такий собі ступінь пристрасті – серце прожарюється або трошки, або середньо, або сильно. У мене це звичайна середньостатистична жінка, яка зупинилась на тому, що її серце просмажене посередині.

– У тебе доволі філософський погляд на жіночі пристрасті…

– Трохи є, але швидше загалом це погляд на все, що може трапитися між жінкою і чоловіком і взагалі – між жінками і чоловіками, на різні стосунки, на любов і на дружбу. Тобто спочатку шукаєш якісь речі, які можуть тебе особисто або читача шокувати, тому що хочеться про це подумати, а не тому, що ти хочеш когось шокувати. В житті при таких ситуаціях люди можуть мати якусь безкінечну образу – на життя, на інших людей, а якщо ти пишеш якусь історію, то ти все-таки хочеш докопатися: чому так сталося, хто міг опинитися на такому місці… І виявляється, що будь-хто з героїв міг опинитися в якійсь брудній ситуації, вони могли помінятися місцями. Все це філософії життя і любові.

– Що переважає у твоїх текстах – дія, сюжетність чи – почуття, внутрішнє життя героїв?

– Всі тексти дуже дієві і дуже швидкі. Тобто якщо спочатку мої знайомі критики трохи гальмували і просили зупинитися в деяких частинах тексту, бо, мовляв, десь тут хочеться побути довше, відчути по-іншому… А я так не вмію писати, мені треба, щоб усе дуже динамічно розвивалося. Втім, саме в цих текстах, я думаю, що воно все гармонійно, хоча є тексти, де дійсно треба було би пригальмувати.

Лежати (сидіти) на підлозі і фоткатись, і нічого не хотіти робити – як раз той настрій, який ловиш, усвідомлюючи, що треба і самій зробити домашнє завдання, яке задала іншим! Отже, завтра буде багато гарних коротких текстів про любов (наслідуючи усіляких літ коучів, які всіх-всіх змушують писати дуже короткі тексти)…

– Спілкуючись з автором, завжди хочеться спитати про його таємниці творчого процесу… В якому стані тобі найкраще пишеться?

– Найкраще мені допомагають якісь сильні почуття і відчуття, коли мозок знаходиться в якомусь стресі, а найкращий стрес – це якась свіжа закоханість чи захопленість, «зміна клімату». Коли дуже інтенсивно працює голова. Грубо кажучи, це стан зміненої свідомості – в ньому пишеться найкраще. В якомусь  розслабленому стані я точно нічого не напишу. Я можу змусити себе працювати, робити якісь необхідні речі, але щоб писати, потрібно бути в серйозному тонусі.

– Ти вільно володієш і українською, і російською мовами, але книжка вийшла російськомовна…

– Так склалося, що писати мені дійсно простіше російською. Я зробила цей висновок, коли вже багато попрацювала на обох мовах, при чому це були різні тексти – і художні, і публіцистика, і якісь листування. Мені вистачає запасу слів українською, але мої конструкції мені іноді не подобаються, хочеться над ними працювати і переписувати їх. Мабуть, тому що я начиталася в дитинстві російських перекладів європейської літератури – у нас вдома була велика бібліотека, і я на них виросла. Тому у мене і бачення таке, що це у мене українська і європейська книга російською мовою – я знаю, що так може бути, адже є стільки перекладів, значить так буває. Російська література – вона зовсім інша, там інша енергетика.

– А як ти сама ставишся до жіночих романів? Думала про якусь конкуренцію на цьому грунті?

– Конкуренція – то взагалі дурне діло. Але, звичайно, я вивчала ринок, бо сама люблю читати такі речі, тому я більш-менш знайома з тим, що пишуть для жінок. І я відчула, що чогось не вистачає. Тобто я начиталась чогось такого – і мені було мало. Значить, дійсно є попит на ці речі. А якогось порівняння я не робила – є якісна література, є менш якісна, і ми всі прямуємо до того, щоб писати якісно. Наскільки це вдається – хай вже думає читач. Єдине що я старалась подбати про те, щоб не було нудно. Написати нудний жіночий роман – це ще треба постаратися…

– У письменницькій та журналістській спільноті багато то здивувався, зрозумівши, що Далія Сімен це і є Юлія Семенова. Чому псевдонім?

– Мені хотілося, щоби про мене якомога менше йшлося в цій книзі, якщо сприймати її як якийсь продукт. Це мав бути такий універсальний псевдонім. Важливо, щоб цю книгу читали, і якщо говорити про якусь маркетингову стратегію, то є люди, які просувають самі себе, а є інша стратегія – просування самого продукту. Мені в моєму випадку цікавіше друге.

Крім цього, я не хотіла жодної асоціації зі мною, тому що ми накладаємо дуже багато стереотипів на людей, і коли там є моє фото, і відомо, де я живу, я не впевнена, що читач це правильно сприйматиме. Тобто це такий мій особистий задум – що люди знайомляться з текстом, а потім знайомляться зі мною. Ну звісно, так воно в чистому вигляді не буває, тому що дуже багато моїх знайомих читають цю книгу, але це допомогло мені переконатися в тому, що я права. Тому що вони читали і казали – це не твоє, це не ти, тобто у них відбувався якийсь розрив шаблону. А навіщо мені, щоб цей розрив відбувався у людей, яких я навіть не знаю. Хай краще люди уявляють собі письменницю як їм уявляється. Мені здається, що тут має бути особисте бачення читача.

Юлія зізнається, що їй завжди було цікавіше працювати із прозовими текстами, хоча у шкільні роки, як і багато хто з творчих особистостей, пробувала писати вірші. А коли почала писати свої оповідання, нікому про це не говорила. Лише зрозумівши, що текст набув якоїсь викінченості, захотіла його комусь показати.

– Я згадала, що колись ходила в «Поетарх», і його незмінний керівник Тетяна Іванівна Горбукова завжди вислухає і підкаже. Я попросила брата занести їй рукопис, оскільки сама соромилась, а наступного дня вона подзвонила і сказала, що ніч не могла спати – так її зачепило, – розповідає Юля. – І спочатку я навіть не знала, як сприймати таку реакцію, а потім зрозуміла, що це, напевно, добре, раз текст так сильно зачепив і вразив. Після того ще комусь дала почитати – так, зрештою, один із цих перших текстів і попав до цієї книжки, вже в дещо, звісно, редагованому вигляді.

Згодом почалися тісніші знайомства з літературними колами, з рівненською генерацією письменників, співпраця з обласною спілкою письменників, прес-секретарем якої наразі є Юлія Семенова. Так народжувалися спільні проекти, а   організаційні моменти перепліталися із творчими. І хоча спочатку її довгі тексти  не дуже підходили під перші заходи спілки, де в основному всі поети, згодом Юля почала писати коротші тексти, аби вписуватися у формат заходів, коли можна почитати щось для друзів і гостей.

– Мені завжди подобалося працювати зі словами – це якась така гарна структура, ти ліпиш з неї що хочеш, образи якісь включаєш, якийсь смисл їм надаєш, для мене це якась магія.

– Чого твоїм шанувальникам варто очікувати від тебе далі?

– Такого плану поки що нема нічого. У мене було дві історії і ось це для книжки дописала третю. Поміж тим були якісь експерименти, детективи, якісь містичні історії… І наразі я хочу завершити редагування багатьох тих текстів, які лежать недороблені, але я вже знаю, що я там маю переробити. Дещо нове хочу спробувати в такому ж стилі, пишу короткі оповіданнячка, словом, намагаюся тримати себе в тонусі. І якщо буде наступна книжка, то напевно це буде збірка десь такого самого формату, адже у мене вже є якась своя форма, від якої я не можу відступити. Коли я стараюся писати довші тексти, вони у мене можуть дуже несподівано завершуватись. Намагаюся коротші – вони все одно подовжуються до певного розміру. Але стовідсотково це буде про любов, про стосунки. Навіть якщо це буде детектив, без любовної лінії не обійдеться.

Фото – Олександр Шахманцір та зі сторінки Юлії Семенової Yuliya Khlapuk у ФБ

Вам також можуть сподобатись
Комментарі
Завантаження...
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ